«До Богородиці з запалом прибіжімо, грішні в смиренні, і припадім у покаянні, взиваючи з глибини душевної», – таким закликом-молитвою вірні УГКЦ 25 травня 1989 року заявили на весь світ, що УГКЦ – переслідувана, викрила лицемірність радянської влади, яка з одного боку провадила помпезні святкування 1000-ліття хрещення Київської Русі, а з іншого – репресії проти вірних і священиків УГКЦ. Як це їм вдалося?

Кінець 80-х років став надзвичайно важливим етапом для подальшого існування нашої Церкви. Покоління людей, яке пам’ятало час, коли вільно проголошувалося Слово Боже, потрохи передавало естафету поколінню, яке виростало на нових антирелігійних засадах безбожної держави. Наслідки такого виховання можемо побачити і сьогодні.

Церковна єрархія розуміла проблему, яка поступово загострювалася після смерті Патріярха Йосифа Сліпого, владики Миколая Чарнецького, тому і вирішила робити рішучіші кроки щодо легалізації УГКЦ. Першим із них стала заява єпископів, священиків, монахів, монахинь і вірних про вихід УГКЦ з підпілля, наступним було створення Комітету захисту УГКЦ, який очолив багатолітній політв’язень п. Іван Гель. Головною метою діяльности цього комітету була повна легалізація УГКЦ.

У тих роках Україна, в порівнянні з іншими державами СРСР, перебувала в «летаргічному сні», населення було залякане, багатолітній терор, репресії не минули безслідно. Щоб змінити ситуацію, збудити люд до вияву своєї релігійности, національності, Комітет захисту УГКЦ вирішив проводити збір підписів з проханням легалізувати УГКЦ в Західній Україні та дати українським католикам змогу використовувати ті католицькі храми, що залишалися порожніми. Комітет збирав підписи на двох примірниках звернення, перший передали в Президію Верховної Ради, а інший, через посольства і журналістів до Ватикану – Святішому Отцеві Івану Павлові ІІ.

Наступним тактичним кроком було створення католицького самвидавного журналу «Християнський голос». Завданням журналу було повідомляти про життя парохій та їхню діяльність, друкувати статті на різні актуальні церковні теми.

Ще однією важливою ініціятивою Комітету була організація масових богослужінь, відправ у якомога більшій кількості парохій. Перше організоване богослужіння відбулося 22 січня біля собору Святого Юра, приурочене до дня проголошення Четвертого Універсалу, Акту Злуки і утворення Української Народної Республіки. Наступне масове богослужіння відбулося у Стрию за померлих батьків владики Любачівського, на якому були присутні близько 30 тис. людей. Подібні акції були у Самборі, Щирці, а в Дрогобичі, на другий день Великодніх свят, на Літургію прийшло бл. 20 тис. людей. Ще одне визначне зібрання вірних УГКЦ, з нагоди ювілею Маркіяна Шашкевича, відбулося 6 липня біля села Підлисся Золочівського району Львівської області на Лисій Горі. На Літургії були присутні близько 50 тис. осіб. Такі масові богослужіння кріпили людей у вірі, надавали наснаги до подальшої боротьби за те, щоб вільно прославляти Господа в храмах, які переважно були перетворені на склади або стояли зачинені, чекаючи нового воскресіння віри у серцях заляканих, покривджених християн.

Організовувалися служби на сільських парохіях, але для цієї діяльности не вистачало священиків. У приймальні дні до голови комітету Івана Геля зверталися десятки людей, а перед Різдвяними і Великодніми святами доходило до сотні з проханнями, щоб священик приїхав служити Богослужіння. Священики в день відправляли по чотири, а часом по п’ять Літургій.

Однією з найважливіших акцій, яку провів комітет захисту, було ланцюгове голодування в Москві на Арбаті. Ця акція зробила величезний розголос про переслідувану УГКЦ у цілому світі. Розпочали голодування 16 травня 1989 року єпископи Филимон Курчаба, Софрон Дмитерко, Павло Василик; священики – Григорій Сімкайло, Володимир Війтишин, Ігор Возьняк (тепер Архиєпископ Львівський). Вони привезли з собою звернення у справі легалізації УГКЦ до Голови Президії Верховної Ради СРСР Михайла Горбачова. Оскільки він був відсутній, делегація УГКЦ вимагала зустрічі зі заступником Анатолієм Лук’яновим, але у проханні було відмовлено, отож єрархія нашої Церкви оголосила голодування. Цього ж дня відбулася зустріч єпископа Павла Василика з західними журналістами, де владика повідомив, що приїзд представників єрархії УГКЦ до Москви був запланований саме на цей час – за кілька днів до з’їзду народних депутатів СРСР усіх рівнів, щоб звернути увагу останніх на стан УГКЦ в Радянському Союзі.

Саме 25 травня, в день відкриття з’їзду народних депутатів СРСР, близько 30 особам із групи голодуючих на Арбаті вдалося о 10 годині через метро добратися до вестибюлю готелю «Москва», де зупинялися депутати, які саме в цей час починали сходитися до Кремля на перше засідання. О. Петро Зеленюх відразу почав відправляти молебень до Богородиці, а голова Комітету захисту УГКЦ Іван Гель – давати інтерв’ю Світовій агенції телебачення, завдяки якій міліція не змогла запобігти проведенню акції.

Також варто відзначити сміливість депутатів Львівщини Івана Вакарчука, Ростислава Братуня, Романа Федорова, Юрія Сороча, які, йдучи на засідання, привіталися, підтримали голодуючих, а Ростиславові Братуню навіть вдалося оголосити з трибуни Верховної Ради, що коли відбувається з’їзд народних депутатів, люди на Арбаті голодують.

Голодування тривало від 25 травня до 14 жовтня, кількість його учасників була від 170 осіб у перші дні до 35 на час закінчення акції протесту.

Згадуючи ті події, І. Гель сказав, що це дійсно була велика ласка від Бога, коли голодуючі на Арбаті люди справді відчували опіку Пресвятої Богородиці, а день 25 травня був для них великим знаком, бо всі дороги, які вели до готелю «Москва», станції метро були заблоковані, однак усе-таки їм вдалося пройти під самий готель.

17 вересня 1989 р. Комітет захисту УГКЦ провів найбільш масову акцію, бо саме на цей час припадало 50 років окупації Радянською владою Галичини. Акція почалася біля обкому партії на вулиці Винниченка у Львові. О 10 годині розпочалося Богослужіння за легалізацію УГКЦ, на якому співслужили 38 священиків, опісля було зачитане звернення до Генерального секретаря Михайла Горбачова з вимогою легалізувати УГКЦ. Відтак була сформована колона, яка пройшла через площу Галицьку, проспект Свободи до собору св. Юра. В акції взяли участь близько 250 тис. людей. Її проведення транслювалося на багатьох провідних каналах світу. Такі самі акції відбулися в Івано-Франківську 1 жовтня, в Тернополі 14 жовтня і ще раз 26 листопада у Львові, перед зустріччю Івана Павла ІІ і Михайла Горбачова, яка мала відбутися в Римі, щоб тим самим звернути увагу на стан, в якому перебувала Українська греко-католицька Церква.

Таким чином, можна стверджувати, що після 250-тисячної маніфестації у Львові, Українська греко-католицька Церква самолегалізувалася. Наша Мати-Церква витримала страшне переслідування безжальної радянської системи, яка, немов зграя вовків, вбивала пастиря і розганяла отару овець, а, залякавши, вимагала мовчання. Зараз ми живемо в новій державі, наша Церква іде стопами визначних пастирів – Митрополита Андрея Шептицького, Патріярха Йосифа Сліпого, під опікою блаженних мучеників, яких під час свого візиту+ проголосив папа Іван Павло ІІ. Саме тепер, 20 років опісля, завдяки старанню наших попередників можемо вільно визнавати, що віруємо в Господа Ісуса Христа і не боїмося визнавати, що ми є греко-католиками. Саме зараз ми покликанні підтвердити, що є учнями Христовими не на словах, а у боротьбі зі щоденним гріхом, брехнею, несправедливістю!

http://magazine.lds.lviv.ua/articles/2_09/page%20(26).html