Занепад папської влади, пониження моралі духовенства, торгівля індульгенціями, протистояння Собору і Папи, антикатолицькі виступи ХІV – XV століть, зокрема Яна Віклефа в Англії та Яна Гуса в Чехії – все це дуже ослабило церкву, кинуло серед вірних зерна поділу та бунту і, як результат, підготувало шлях протестантській реформі в ХVІ ст..

Історія реформізму пов’язана з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та інших. Протестантизм зріс на критиці та відкиненні ієрархії і догм католицької церкви.

Реформісти всі напрямків стоять на тій позиції, що знання релігійної істини дається людині божественним одкровенням. Відкидаючи духовенство, протестанти проголошують право кожного віруючого самостійно тлумачити Біблію.

Першим центром, де почався реформаційний рух, вважається Північна Німеччина. Ідейним натхненником Реформації та її першим діячем став доктор богослов’я, професор бібліїстики, монах-августинець Мартін Лютер. Основною ідеєю, яку він сформував, є заперечення того, що спасіння можна досягти добрими вчинками чи будь-якими людським зусиллями, спасіння досягається винятково вірою у викупну жертву Ісуса Христа. На думку Лютера, не існує самостійної волі людини – нею керує або Бог або сатана. Натомість католицька наука каже, що Бог діє в середині людини і з людиною.

З такого розуміння спасіння – протестанти відкидають молитву за померлих, поклоніння Богородиці і святим, почитання мощей, ікон та інших реліквій, заперечується божественна Літургія та св.Причастя, на перший план богослужіння висувається проповідь, співання молитовних гімнів і читання нового заповіту. Протестантизм відкидає розподіл віруючих на духовенство і мирян – тобто кожен віруючий може звернутися до Бога без посередників.

Розрізняють ранній або „класичний” протестантизм - це ті, хто відділились від Католицької церкви у ХVІ ст., а саме:

- Англіканство;
- Лютеранство;
- Кальвінізм,

та пізній протестантизм – це результат внутрішнього поділу реформістів. Сюди відносять:

- Пресвітеріанство; 
- Конгрегаціонізм; 
- Менонітство; 
- Баптизм; 
- Методизм; 
- Адвентизм; 
- Унітаріанство; 
- П’ятдесятництво; 
- Квакерів; 
- Гергунтерів; 
- Мормонів; 
- Армію спасіння; 
- Свідків Єгови та інші. 

Пізній протестантизм виник та існував тривалий час у формі сект, як відгалуження від певної конфесії. Сектантський характер пізньопротестанських рухів виявлявся:
- у наявності авторитету харизматичного лідера; 
- у претензії на істинність лише власного шляху спасіння; 
- у загостреному відчутті власної винятковості та інше. 

Але сприятливі суспільні умови, усталена традиція віротерпимості сприяли перетворенню колишніх сект на великі конфесійні організації. І, зокрема, ХХ ст. уможливило масові євангелізаційні рухи, такі як рух святості (або перфекціонізм) та харизматичний рух.

Виникнення протестантських рухів у ХVІ ст. було індикатором занепаду Західної церкви та водночас стимулом до її внутрішнього оновлення.

В ІІ половинні ХVІ ст. скликається Тридентський собор (його ще називають „дев’ятим Вселенським”), який протривав 18 років та мав 25 сесій. Про це у наступних розповідях.